Заголовна
літера
|
Рядкова
літера
|
Вимова
|
A
|
a
|
[ ei ]
|
B
|
b
|
[ bi: ]
|
C
|
c
|
[ si: ]
|
D
|
d
|
[ di: ]
|
E
|
e
|
[ i: ]
|
F
|
f
|
[ ef ]
|
G
|
g
|
[ ʤi: ]
|
H
|
h
|
[ eitʃ ]
|
I
|
i
|
[ ai ]
|
J
|
j
|
[ ʤei ]
|
K
|
k
|
[ kei ]
|
L
|
l
|
[ el ]
|
M
|
m
|
[ em ]
|
N
|
n
|
[ en ]
|
O
|
o
|
[ ou ]
|
P
|
p
|
[ pi: ]
|
Q
|
q
|
[ kju: ]
|
R
|
r
|
[ a:(r) ]
|
S
|
s
|
[ es ]
|
T
|
t
|
[ ti: ]
|
U
|
u
|
[ ju: ]
|
V
|
v
|
[ vi: ]
|
W
|
w
|
[ dʌblju ]
|
X
|
x
|
[ eks ]
|
Y
|
y
|
[ wai ]
|
Z
|
z
|
[ zed ]
|
Англійський алфавіт – це упорядкований набір букв, які дозволяють передавати на письмі звуки англійської мови. Англійський алфавіт коротше українського на 7 букв і складається з 26 символів, але при цьому (за рахунок різних комбінацій) може передавати аж 44 звуку (на 2 більше, ніж у нас).
Історія англійського алфавіту
Писемність на англійській мові з’явилася приблизно з V століття н. е. для запису використовувалися англо-саксонські руни, збереглося лише кілька невеликих фрагментів записів того часу. Заміна рун на латинські літери почалася з VII століття з приходом християнських місіонерів. У 1011 року монах бенедиктинського абатства на ім’я Бёртферт (Byrhtferð) використовував англійський алфавіт, що складався з 23 символів латинського алфавіту (без «J», «U» і «W»), доповнених амперсандом, чотирьма літерами, заснованими на англо-саксонських рунах: «ȝ» (yoȝ, йоуг), Вуньо ( «w»), Торн (звук [th]), «Ð» і лігатурою «Æ». Його варіант виглядав так:
A B C D E F G H I K L M N O P Q R S T V X Y Z & Ȝ Ƿ Þ Ð Æ
Немає коментарів:
Дописати коментар